Як режисер Трамп приводив акторів до тями

Обурення європейської спільноти позицією, що її продемонстрував Дональд Трамп на нещодавній зустрічі “Великої сімки”, не може не дивувати. Адже американський президент не сказав нічого нового: усі його заяви були абсолютно у дусі доктрини “Зробимо Америку знов великою”. Велич Америки, як її  уявляє собі Трамп, полягає у створенні умов, за яких США не доведеться робити вимушених кроків у зовнішній політиці. Вісім років правління власного попередника він щиро вважає провальними. Той, на думку Трампа, надто дослухався до європейських лідерів, зганьбивши цим авторитет США. Дональд Трамп відверто називає Обаму слабаком. Навіть закидає йому боягузтво, мовляв, саме млява реакція Сполучених Штатів на анексію Криму призвела до кризи світового масштабу. У тому самому він звинувачує і своїх партнерів по G7.

“Здається, що американський президент вважає, що повинна перемагати лише одна сторона, всі інші мають втрачати», — щиро обурюється канцлерка Ангела Меркель. Майже тими самими словами колишній міністр закордонних справ Німеччини Геншер — ярий прихильник сумнозвісної “розрядки” та “нерозширення НАТО” — дорікав Джорджеві Бушу (молодшому) за політичну та економічну самостійність у питаннях глобальної безпеки та радів приходу до Овального кабінету Барака Обами. Однак, саме Буш, а не ЄС, поклав край небезпечнішому режиму Саддама Хусейна. Так само в атаці на незалежність Європи 37 років тому Рональда Рейгана звинувачував колишній канцлер Гельмут Шмідт. Однак, саме Рейган мав рацію, опираючись будівництву майбутньої “газової голки” Кремля, а не Шмідт, що уже 2010 року розповідав у Москві про США, як про “головного боржника і порушника спокою, економіка якого лусне без підтримки зокрема Росії”.

Грюкаючи дверима на саміті, Трамп просто виводить з рівноваги своїх партнерів у сподіванні на те, що вони нарешті прийдуть до тями і займуться саме тим, що мають робити лідери світових держав у ситуації небезпеки — “керувати світом”.

Якщо відкинути емоційну складову, демарш “сімки” з виключення Росії не мав бодай мінімального впливу на її агресивну політику. Хіба очільники держав-членів перервали власні контакти з Путіним, припинили їздити до Москви? Лише минулого місяця РФ відвідали Ангела Меркель та Еммануєль Макрон. Хіба це Франція або Німеччина примушують США вводити санкції проти Росії? Навпаки, навіть просте продовження дії європейських санкцій коштує щопівроку Сполученим Штатам неабияких зусиль та поступок Єврососюзу. І, нарешті, хіба це не канцлерка Німеччини лише позавчора сама закликала Трампа погодитися на пропозицію австрійського уряду зустрітися із Путіним у Відні? Чому ж не на саміті, формат і протокол якого давно відпрацьовані, а сепаратно? Чи не тому, що прагнення мати окрему від США позицію — щодо російської агресії, щодо іранського атомного проекту, ба щодо питання забруднення довкілля — сильніше за бажання дійсно вирішити проблему? У цьому, вочевидь, і полягає конфлікт між європейськими політиками та американським президентом. Вони намагаються грати роль лідерів, а Трамп вимагає конкретних дій. І використовує для цього усі важелі, що має — від досвіду шоумена до вимог привести військовий бюджет у відповідність стандартам НАТО. Від непідписання комюніке до запровадження мита на європейську сталь.

Втім, нас з вами мають більше цікавити не подробиці того, як посварився американський Іван Іванович з німецьким Іваном Никифоровичем, а наш власний зиск. Що ми оберемо — правильні слова, чи правильні дії? Здається, дії, що  озброюють нас та послабляють нашого ворога, кращий вибір, ніж чергове: “Ми готові працювати над параметрами можливої місії ООН на сході України, коли імплементація Мінських домовленостей дозволить це”, — від міністра закордонних справ Франції. Як влучно сказав один з моїх читачів, хто “Джавеліни” відвантажує, той і друг.

Володимир Саркісян

(фото Associated Press)

Поделиться в социальных сетях: