Уникнути виборів без вибору

Вже трохи менш ніж за два місяці стартує офіційна кампанія з виборів президента України. Вибори-2019 остаточно визначать місце коми у реченні «стратити не можна помилувати». Ані для кого не є секретом неодноразово озвучене Путіним бажання “домовлятися про мир в Україні” з будь-ким, крім Порошенка. Не варто думати, що росіяни єдиним варіантом досягнення цієї мети бачать перемогу лояльного до них кандидата у першому чи другому турі президентських виборів. Не мислячи у інших категоріях ніж спецоперація, кремлівські гравці не лише висувають та лобіюють керованих ними українських політиків. Кращий варіант, що може забезпечити успіх операції — не програш Порошенка, а унеможливлення його участі у виборах. Причому, ця тактика — чи не найкоротший і найдешевший шлях до втілення планів Москви. Дійсно, навіщо ставити грубі гроші на перемогу у скачках однієї конячки, якщо головним завданням є поразка фаворита? Тим паче, що  конкретним політконячкам вистачає спонсорів серед українських товстосумів. Ці останні зацікавлені у перемозі власного ставленника — майбутнього лобіста їхніх інтересів. Кремлю ж важливо змінити вектор руху України. А з “патріотичними олігархами” Путін домовиться за два дні.

Саме цей сценарій усунення діючого Президента України і був покладений росіянами в основу спецоперації, задуманої після Мінську. Того самого, що, всупереч першим враженням про неабияку перемогу РФ, невдовзі виявився її ганебною поразкою на політичному та економічному фронтах. А тепер, коли українська армія завдяки Мінським угодам у декілька разів наростила власну міць, на обрії зажевріла і воєнна поразка Росії. Курс на тотальне знищення репутації Петра Порошенка був узятий ще влітку 2015. Саме тоді атаки на тодішній Уряд та Адміністрацію Президента розпочалися майже синхронно. Попутно знищувалася і так невелика довіра суспільства саме до тих правоохоронних структур, що входили у президентську сферу відповідальності — Генпрокуратуру та Службу безпеки України.

Націлений спочатку на дострокову зміну, а точніше — на повалення усіх гілок влади і встановлення хаосу в країні, цей план не спрацював. Сьогодні від переорієнтований так, щоби привести українців до вже опрацьованого сценарію виборів без вибору, як це трапилося 2010 року. Можна довго ламати списи щодо того, чи була перемога Януковича фатальнішою для України за перемогу Тимошенко, чи навпаки. Будь-який результат голосування передбачав тоді один і той же прямий курс на аншлюс України.

Вбивства Павла Шеремета, Аміни Окуєвої, Дениса Вороненкова, Ірини Ноздровської були, щонайменш, використані спецслужбами РФ у контексті згаданої операції. Усі ці різні за обставинами випадки набували резонансу за одною схемою і через одні й ті ж самі джерела. Блискавична реакція на подію, однакові гасла, ба більше — майже однакова поліграфія аітаційних матеріалів, однаково моментальне припинення розголосу, щойно виявлялося, що і ця спроба збудити масовий протест не вдалася, свідчать про технологічну керованість, а не спонтанну реакцію суспільства. Найбільш огидно ця технологія була застосована щойно, з приводу смерті Катерини Гандзюк, коли виявилося, що більшість “облич протесту” не лише не знають, що виконавці і організатор злочину вже викриті, а й іменують покійну “активістом”, хоча та була державним службовцем і місцевим політиком.

Цинізм і холодний розрахунок, однакова схема усіх згаданих “протестів” свідчать про єдиний центр їх опрацювання і планування. Задіяна стара “схема Гонгадзе”, і ретельність її відтворення аж ніяк не свідчить про те, що це ініціатива лише вітчизняних політиків, що рвуться до влади. Хаос, неузгодженість партнерів і раптова зрада союзників — риси, що притаманні українській політичній “еліті”, — у цих випадках мінімальні. І це не дивно, адже жорсткий стрижень сценарію надто обмежує їхню метушню. Їм не до традиційної війни всіх проти всіх, бо сценаристу неважливо, хто саме з них прийде до фінішу першим.

Зверніть увагу на те, що жоден опонент чинному президенту у своєму приписі порятунку країни не заявив прямо про незмінність поточної зовнішньої політики. Жоден з них не поставив собі публічно на меті повного відновлення територіальної цілісності України. Жоден з них у якості цілей не артикулював посилення армії. Натомість вони звично жують теми тарифів, газу, зарплат — нібито в країні не точиться війна. Політики, що десятиліттями навласноруч будували корумповану систему, сьогодні обіцяють з нею ж боротися так, ніби вона з неба впала. Про те, що основним чинником зовнішньої і внутрішньої політики на сьогодні є російська агресія — ані пари з вуст. Отже, хто б з чинних претендентів не змінив Порошенка на цій посаді, розворот євроатлантичного вектору України, її військово-політична поразка і узаконення анексії Криму при цьому гарантовані.

Шансів на те, що Петро Порошенко свідомо відмовиться від участі у передвиборчому процесі наразі небагато. Однак, вони є і зростають. Саме заради цього, із значними репутаційними ризиками для виконавців, цинічно і відверто був задіяний сценарій, що його два дні тому назвав танцями на крові Генпрокурор Юрій Луценко. Таких випадків треба очікувати і надалі. Спроби деструктивних політичних сил створити для себе Хорста Весселя, вочевидь, не припиняться. Адже, за логікою Кремля, якщо Порошенко не погоджується сам, його треба примусити силоміць.

З цією ж метою задіяна технологія, що раніше використовувалася лише напередодні виборів. Разом  “аналітичними агенціями” та опитуваннями у ЗМІ, що публікуються майже щотижня, починаючи з 2015 року, тезу про низький рейтинг чинного президента наполегливо просувають у медійний простір і про людське око лояльні до нього лідери суспільної думки. Ця атака сьогодні спрямована не на виборців, а на самого Порошенка і його виборчий штаб. Вона має на меті переконати їх у безцільності змагання за другий термін. Це справжня війна нервів та політтехнологій, переможець у якій, насправді, далеко не очевидний. Отже, на прийдешніх виборах Петру Порошенку конче потрібен дублер, що мав би з ним розбіжності у тактичних питаннях, притримуючись того самого стратегічного напрямку. Цю роль міг би взяти на себе Арсеній Яценюк.

Для колишнього прем’єра прийняти рішення балотуватися у Президенти в якості дублера Порошенка непросто. На превеликий жаль, впродовж 2015-2016 років сам Петро Порошенко припустився серйозної помилки. Він лише раз і доволі невиразно задекларував солідарність з тодішнім Кабміном. Президент вирішив на краще не допомагати Яценюку відбити атаку, а розміняти фігуру Прем’єра на лояльність атакуючих до себе. І програв. Арсеній Яценюк має зараз усі підстави і досі особисто ображатися на Порошенка і не бажати розмінювати власне політичне реноме на роль дублера. До того, він розуміє, що буде моментально охрещений “технічним кандидатом”, як це вже трапилося одного разу у його кар’єрі. І, нарешті, він сам припустився фатальної помилки, коли зник з політичного обрію і дозволив низці політзаробітчан розтягнути по кишеням і так сильно постраждалий за часів прем’єрства рейтинг своєї партії.

Втім, я б не скидав потенціал “Народного фронту” з рахівниць. Партія не втратила ані актив, ані знаності її місцевих осередків. До їхньої активізації все одно спонукатимуть наступні вибори до Верховної Ради. І у цьому сенсі, використати президентські вибори для відновлення впізнановості партії — непоганий крок. Кінець-кінцем, “Народному фронту” є чим перетягнути на свій бік електоральні симпатії: програма, з якою партія йшла на вибори, принаймні, основні її тези, сьогодні визначають політичний тренд України. Електоральні ж поля БПП та НФ, хоча і перекриваються, але помітно неідентичні. До останньої політичної сили помітно схиляються ті виборці, що встигли розчаруватися картатим і доволі суперечливим складом представників президентської партії на місцях та фракції у парламенті. Кількість таких громадян, разом із традиційними прихильниками НФ, складає неабиякий відсоток електорату, можливо, і не менший ніж восени 2014. Отже, війни за виборця між БПП та НФ при розумній побудові кампанії можна уникнути. Шанси “Народного фронту” та його лідера і зараз помітніше відрізняються від нуля, ніж це намагаються представити у ЗМІ, причому, навіть у тих регіонах, де політсила у попередні роки збирала поганий ужинок голосів. За умов ребрендингу партії, очищення від випадкових чи явно компрометуючих її елементів, результат може вийти вражаючим.

Отже, питання у головному: чи ризикне Арсеній Яценюк виставити власну кандидатуру на президентських виборах не лише заради набуття вирішального голосу у коаліції в наступному парламенті, а й для унеможливлення задуманих Москвою “виборів без вибору” навесні 2019? І відповідь на це питання, здається, ми отримаємо ще до початку офіційної кампанії.

Володимир Саркісян

Поделиться в социальных сетях: