Страждання за чужими крокодилами

Призупинка роботи Федерального уряду Сполучених Штатів —  обговорювана чи не більш за всі інші тема у медіях, зокрема українських. Власне, сама проблема вже стала традиційною для Америки. Президент Трамп вперто намагається втілити свою передвиборчу обіцянку убезпечити південні кордони держави від нелегальних мігрантів та побудувати вздовж них стіну. Його опоненти-демократи вважають проект стіни поганим і погоджуються виділити кошти лише на деякі інші заходи посилення кордону з Мексикою. Однак, заходи виконавчої влади щодо того самого “посилення” вони теж піддають жорсткій обструкції. Ще нещодавно біженець без перешкод перетинав кордон країни, а вже потім визначався, чи ставати легальним мігрантом і подавати документи на облік, чи перебувати у США та працювати нелегально. Сьогодні мігрант має спочатку подати заяву на притулок, а вже потім в’їжджати на територію США. Черги, що виникли на кордоні внаслідок запровадження цього порядку, критикуються так само нещадно, як і пресловута трампова стіна.

Українці котрий рік вимагають від керівництва власної країни “залізобетонного паркану та рову з крокодилами” на кордоні з РФ, і у них ці пристрасті мали б викликати принаймні подив. Пригадайте бодай проект “Стіна”, що був започаткований урядом Арсенія Яценюка. Не без спекуляцій з боку реваншистів та популістів, ця назва стала негативним мемом на адресу колишнього прем’єра. Проект повністю реалізований, північно-східні кордони облаштовані системами контролю, збудовані загорожі та опорні пункти — усе у межах закладених до бюджету вират. Однак виявилося, що українські громадяни уявляли собі не дротові загорожі та бункери подекуди, а саме суцільний чотирьохметровий мур із зубцями та вежами для лучників на кшталт Великої Китайської стіни. Де стіна? — питаються вони. Отже, навіть сама ідея зведення у розореній війною країні суцільного паркану у нас відрази не викликає. Водночас ми обурюємося проектом будівництва саме такої стіни у далекій та заможній Америці.

Ця та інші суто внутрішньополітичні перипетії США не сходять із перших шпальт українських видань та є ледь не найкоментованішими у соціальних мережах. Цікаво, що чи не половина з тих, хто переймаються перебігом суперечок між гілками американської влади, не знають прізвищ власних першого віце-прем’єра чи голови НБУ. Натомість вони сперечаються щодо причин та наслідків відставки міністра оборони США чи очільника Федеральної резервної системи. Чому? Лише тому, що Сполучені Штати останнім часом стали найсильнішим і найдієвішим союзником України, і будь-які негаразди там ми сприймаємо як виклик власній безпеці? Чи це також один з елементів так званої гібридної війни?

Наше молоде суспільство ще хворіє на патерналізм. Той факт, що воювати та розбудовувати державу за нас ніхто у світі не буде, далеко не всі усвідомили та сприйняли як даність,а дехто і досі покладає надію на пресловутий “Будапештський меморандум”. За таких умов, наша зневіра у союзниках може йти на користь лише ворогам.

Згадайте усі ці сумнозвісні “плани Мореля”, “обмін України на Сирію”, “другий Мюнхен”. Апокаліптичні прогнози виглядали правдивими, бо рясніли іменами та посадами іноземних політиків, часто-густо вигаданими подробицями їхнього приватного життя тощо. Їх залюбки тиражували як українські, так і закордонні ЗМІ, і це не додавало нам стійкості духу. Особи, що озвучували цю відверту брехню, на жаль, знаходили благодарну авдиторію в Україні. Характерно, що фактичний перебіг тодішніх подій навколо нашої держави тоді кардинально відрізнявся від похмурих віщувань оракулів, але факти програвали пропаганді. Сьогодні навряд чи спрацює черговий “план” чи “обмін”, а от розчарування, зневіра, та й просто “білий шум”, у якому губиться корисна інформація, дезорієнтувати суспільство, спричинити розгубленість і відчай — шанс мають.

Наші батьки полюбляли телепередачі “Міжнародна панорама” чи “Дев’ята студія”, де їм розповідали про родимки капіталізму та вади політичних систем США чи ФРН. Для ізольованих від зовнішньої інформації радянських людей, що вимушено споживали пропаганду замість основ суспільствознавства, це було нормально. А що сьогодні спонукає нас наслідувати наших предків та обговорювати чужих крокодилів та паркани, що будуватимуться за тисячі кілометрів від наших кордонів?

Володимир Саркісян

Поделиться в социальных сетях: