Про ворогів народу, цінності та монополію на правду

Нещодавній скандальний демарш американських ЗМІ ненадовго став “топовою” новиною у закордонній пресі. Втім, в Україні,  крім декількох популярних тут блогерів, для яких Трампові належить за всяку провину києм у спину, події приділили мало уваги. Можливо, тому, що вона віддзеркалює вади і української журналістики.  Започаткований виданням “Бостон Глоб” флешмоб мав, на думку авторів, об’єднати журналістську спільноту проти Дональда Трампа, що часто-густо характеризує медії, не добираючи виразів. От і зараз він, докоряючи ЗМІ на необ’єктивність, назвав їх ворогами американського суспільства. “Журналісти не вороги” — під такою назвою вийшла редакційна стаття у “Бостон Глоб”. Близько 350 американських видань підтримали ініціативу колег. “Такі вислови Президента знецінюють правду. Люди перестають нам довіряти”, — скаржиться Джейсон Шварц із “Політико”. А репортер “Теннесіан” і поготів вважає висловлювання Трампа замахом на свободу слова. Він закликає об’єднатися і стати на захист цінностей професії.

Попри абсолютну неприпустимість поведінки американського президента, не дуже зрозуміло, до яких саме цінностей апелюють колеги. Якщо тих, що примусили ту ж саму “Політико” звільнити журналістку Юлію Іоффе після її огидного твіту на адресу Трампа наприкінці 2016, то я їх підтримую. А якщо ні? Якщо ті цінності, на захист яких постає Шварц, спонукали журнал “Атлантік” запросити щойно звільнену чорнороту Іоффе до роботи? Чи маються на увазі цінності, що примусили журналіста “Базз Фід” Антоніо Мореллі поставити свій підпис під відвертою брехнею тієї ж Іоффе щодо визнання Трампом законності анексії Криму? Може, саме ці цінності зауважував журналіст Джон Боуден, що передрукував ту статтю у поважному “Хілл”? А може йдеться про стандарти, що місяць тому завадили редакції “Нью-Йорк Таймс” засудити расистські висловлювання своєї журналістки Сари Джеонг, замість недолугих спроб захистити її від справедливого обурення читачів? Про ті самі стандарти, за якими це видання не лише розповсюдило фейк якогось Майкла Еллемана про постачання Україною ракетних технологій режиму Кіма, а й досі не спростувало його офіційно?

Цікаво, що жоден з цих і низки інших випадків трансляції брехні та напівправди не викликав засудження з боку американської журналістської спільноти. Так само, як і явне зміщення центру тяжіння у критиці нинішньої адміністрації США. Сила-силенна так званих розслідувачів, аналітиків та експертів з етики протягом двох років просто не помічала явного дискримінаційного характеру критики нинішнього Білого дому. Знадобилося втручання сенатора Ліндсі Грема, щоби поважний “Голос Америки” та навіть пропрезидентська “Фокс Ньюз” звернули увагу на подвійні стандарти ФБР стосовно Дональда Трампа.

Побоювання представника “Політико” щодо зростання недовіри до ЗМІ співзвучні із нещодавніми претензіями українських професійних журналістів на адресу блогерів, мовляв, ті знецінюють репортерську працю. Колеги віщували ледь не апокаліптичну картину занепаду інформаційного середовища, якщо суспільство припинить довіряти пресі. Правда, здається, що український читач вже зробив свій вибір. Він давно говорить те, що у США поки що ризикує казати лише президент. І прошарок суспільства, що вважає українського журналіста своїм супротивником, на жаль, лише збільшується. Вітчизняним ЗМІ варто було б замислитися над проблемою відновлення довіри, а не вправлятися у претензіях до блогерів та аматорів від журналістики.

Втім, про яку довіру може йтися, якщо навіть телерадіокомпанія, що фінансується державним коштом, не вважає серйозним проступком оприлюднення мапи України без Криму, не висвітлює перебіг повернення на батьківщину українських бранців? Які цінності сповідує редакційна колегія, що відмовляється від трансляції 1030-річчя Хрещення Київської Руси-України? Мовляв, забагато Президента України у етері національного каналу. Дивно очікувати довіри аудиторії, якщо навіть професійні творчі спілки не помічають явного перекосу, майже цькування Президента України вітчизняними ЗМІ, але з будь-якого приводу демонструють цехову солідарність. Про особисті висловлювання журналістів у соцмережах я вже не кажу.

Карго-культ зарубіжної преси зіграв злий жарт з українськими медійниками. Гонитва за кінематографічним образом західного репортера, а не реальними взірцями професії, на превеликий жаль, перетворила українську пресу на “пулітцерівщину” у найгіршому сенсі цього слова. Саме це є причиною недовіри суспільства до вітчизняних ЗМІ, а не відсутність омріяної деякими функціонерами офіційно затвердженої монополії на правду.

Володимир Саркісян,

член НСЖУ

(фото: «Голос Америки»)

Поделиться в социальных сетях: