«Політехнік» як дзеркало українського волейболу

Одеський “Політехнік” після семи років перерви знов гучно заявив про себе. Команда виграла два тури Кубку України і протягом двох турів у Вищій лізі не зазнала жодної поразки.

Готуючись до зустрічі з головним тренером одеського “Політехніка” Євгеном Бородаєнко та президентом клубу Михайлом Зотовим, я розраховував на інтерв’ю на кшталт тих, що полюбляють давати переможці. Навіть питання заготовив, як водиться, про спадкоємність колективу, традиції, психологічну підготовку гравців тощо. Переглянув старі публікації, занотував основні віхи “Політехніка”. Втім, наша бесіда пішла зовсім інакше, ніж гадалося. Як то кажуть, у здоровомислячих людей сувора дійсність завжди перемагає мрії. У цьому випадку дійсність виявилася аж надто суворою.

Михайло Зотов — президент клубу “Політехнік-Одеса” (травень 2018) і Перший віце-президент Одеської обласної федерації волейболу (лютий 2018). Тренер Вищої категорії з 1990 року. У 1984-1986 роках працював тренером-викладачем дисципліни “волейбол” у СДЮСШОР. Потім займав посаду тренера-адміністратора одеських жіночих волейбольних команд “Медін”, “Январка”. З 1994 по 1998 був старшим тренером-начальником чоловічої команди майстрів військ ППО ЗС України “Космос”. Чотири роки працював спортивним директором Федерації регбі Одеської області, обіймав посаду головного спеціаліста Одеської обласної організації фізкультурно-спортивного товариства “Україна”. А з січня 2016 і дотепер — директор КВУЗ “КДЮСШ “Джинестра”.

Кор: Михайло Леонідовичу, ще чотири роки тому ви говорили про необхідність відроджувати одеський волейбол. Чому так сталося, адже Одеса  завжди вважалася столицею вітчизняного волейболу?

МЗ: Усе почалося ще 2002 року, коли тодішнє керівництво одеської чоловічої волейбольної команди раптом вирішило змінити головного тренера Євгена Бородаєнка. Ця посада глянулася панові Олегу Смугильову. Бородаєнку довелося покинути Одесу. Він прийняв пропозицію стати головним тренером Черкаської чоловічої команди майстрів. Протягом двох сезонів черкащани стали чемпіонами, а одеська команда під керівництвом Смугильова скотилася на останні позиції в українському волейболі. А те, що Олег Смугильов обіймав одночасно посади і головного тренера, і менеджера, і президента клубу, шансів для виправлення ситуації не давало. У 2010, нарешті, спонсор клубу прийняв рішення про кадрові зміни керівництва. Втім, ані новий головний тренер Сергій Пересунчак, ані новий президент клубу Павло Рибко переломити ситуацію вже не змогли. Останній матч одеська команда майстрів провела 10 квітня 2011 року і розпалася. Сумна доля спіткала і обласну федерацію волейболу: тодішній її президент Михайло Кучук 2010 року переїхав до Києва, лобіювати інтереси федерації бодай у міськраді не було кому, і вона невдовзі теж, як кажуть, тихо сконала.

Кор: А зараз, виходить, схаменулися?

МЗ: У 2014 ще були надії на будівництво в Одесі спортивного комплексу до Євробаскету-2015. Я особисто сподівався, що у новому комплексі знайдеться місце і для волейболістів. Переговори тривали цілий рік, втім, шанс відродити минулу волейбольну славу Одещини і тоді був втрачений. Але від ідеї ми вже не відмовилися. У 2016 відбулася зміна керівництва спортивної школи “Джинестра” і я став її директором. Отже, мінімальна база з’явилася. Ми вирішили створити нову Федерацію волейболу Одеської області, щоби подвоїти, потроїти зусилля на шляху відродження одеської чоловічої команди. Адже шість-сім людей, що займаються спільним проектом завжди краще, ніж коли ним займаєшся лише удвох. Це теж був складний процес, але 31 січня цього року, нарешті, була створена Одеська обласна федерація волейболу. Ми вагалися, чи розпочинати роботу над чоловічою командою зараз, чи, може, відкласти цю справу на рік, але, врешті-решт, вирішили, що починати треба зараз. Час дорожче за матеріальну базу.

Євген Бородаєнко — головний тренер команди “Політехнік-Одеса” (2018). Майстер спорту СРСР. Грав за команди “Автомобіліст” (Дніпро) (1972-1977, 1978-1979),  ЧГС/”Політехнік” (Одеса) (1977-1978, 1979-1983).

Тренерська кар’єра: “Політехнік” (Одеса) (1983-1992, тренер дубля); “Торпедо” (Одеса) (1992-1995, головний тренер); “Дорожник-СКА” (1995-2000); “Феміда” (Одеса) ( 2000-2002); “Азот” (Черкаси) (2002-2007); “Імпексагроспорт” (Черкаси) (2007-2009), “Надія” (Серпухов, Росія, Вища ліга А, 2010-2011), “Кримсода” (Красноперекопськ, 2011-2013), МГТУ (Росія, Вища ліга А, 2014-2017).

Чемпіон України 1997, 1998, 1999, 2006. Срібний призер чемпіонату України 1996, 2000, 2011, 2012, 2013. Бронзовий призер чемпіонату України 1993, 1994, 2003, 2005, 2007, 2010. Володар Кубка України 1996 року. Учасник «Фіналу чотирьох» Кубку топ-команд Європи 2003 року (4-е місце).

Кор: Євгене Миколайовичу, отже виходить, що команді, крім назви, не залишилося у спадщину нічого?

ЄБ: Ще колишня слава одеської волейбольної школи. Створенню команди вельми посприяло традиційно добре ставлення до волейболу у Політехнічному університеті і особистий авторитет нинішнього президента ООФВ Олександра Остапенка. Не все сталося, як гадалося: зал невеличкий, доводиться ділити час із іншими спортсменами тощо. Втім, приміщення є, ми там зараз працюємо. Правда, не знаю, що буде далі — приміщення зовсім не опалюється. Зараз тренуватися ще можна, а як температура на вулиці впаде до 8-9 градусів, то у залі встановиться не Вище 12. А це вже чревато травмами. Отже, взимку доведеться або шукати інше приміщення, або обмежитися загальнофізичною підготовкою. Грати у таких умовах не можна.

Кор: Які саме питання більш нагальні для команди?

ЄБ: Основна проблема команди у тому, що у складі майже немає… одеситів. Є непогані гравці у знаному на Одещині “Заваірі” — ми розраховували залучити когось з них. Але, на жаль, їх волейбол цікавить більше у якості відпочинку. Усі вони люди, що відбулися, десь працюють і не мають часу для тренувань у складі одеської чоловічої команди. Адже два тренування на тиждень — це лише мінімум, що може забезпечити значущі результати в українських турнірах. А збори? Так і вийшло, що команда майже цілком складається з мешканців інших міст. Не все так просто, як кажуть, важко йде, багато питань не вирішені. Але ми якось борсаємося, вишкрябуємося.

Кор: До речі, непогано “вишкрябуєтеся”, адже перші результати для Вищої ліги…

ЄБ: Скажу чесно: навіть те, що нам дозволили одразу грати у Вищій лізі, сталося лише завдяки минулій славі одеського волейболу. Як то кажуть, по старій пам’яті. Втім, якщо ми плануємо (а ми таки плануємо) штурмувати Суперлігу, то слід визнати, що наявних у нас сил на це бракує. З теперішнього складу зможуть грати за Суперлігу бодай двійко чи трійко хлопців. Іншим бракує даних. Я про це їм кажу відверто і вони зі мною погоджуються. Отже, доведеться набирати нову команду, і не лише для того, щоб вийти у Суперлігу — аби утримати нинішні позиції.

Кор: Тут, за законами жанру, я мав би запитати про принципи, за якими ви набираєте гравців у команду…

ЄБ: Чесно кажучи, щоб дотримуватися бодай якихось принципів, треба, з одного боку мати з кого вибирати. Загальний рівень українського волейболу за ці роки знизився катастрофічно: національну збірну кожного разу формують виключно з легіонерів — українських гравців у її складі майже немає. З іншого боку,  і українські команди давно не оновлювалися — одні й ті ж самі люди кочують з “Юракадемії” до “Локомотиву”, з Вінниці до Черкас. Не готується зміна. Трапляється іноді талановита молодь, але це одиниці. І, нарешті, якщо хочеш зібрати більш-менш пристойну команду, маєш запропонувати гравцям гідне фінансове утримання і гонорари. А з цим — біда.

МЗ: Знайти спонсора для команди сьогодні проблематично. Справжнє меценатство чи то зубожіло вкрай, чи то зникло. Дехто, правда, виказує якусь зацікавленість, мовляв, продемонструйте результати, а ми подумаємо про розміщення реклами. Але ж про які результати може йтися? Хіба на голому ентузіазмі можливо здобувати стабільні перемоги? Розірвати зачароване коло могла б допомога з боку держави або місцевої влади. На жаль, особливого бажання у них також немає.

ЄБ: Пішли великі спонсори: Одеський порт, Порт Южний — у них реорганізації, фінансові труднощі тощо. Натомість, виникають периферійні команди, що їх утримують невеличкі підприємства місцевого значення, середній бізнес — то і рівень цих команд відповідний. Назв багато, а спортивних шкіл, традицій — катма.

Кор: Втім, у цьому може бути і порятунок волейболу. Адже з гравців-початківців поступово можна виховати і професіоналів?

ЄБ: Навряд чи. Щоби з юного ентузіаста вийшов професійний гравець, йому потрібні приклади, взірці, до яких він має тягнутися. Тобто — команда майстрів, якої немає. Буквально дві команди Вищої ліги знаю, у яких свідомо готують дублерів до Суперліги — у Вінниці і у Хмельницькому. Лише ми та житомирські “Житичі” планують виходити до Суперліги, іншим це навіть не спадає на думку — суто аматорський рівень без жодних перспектив. Буває навіть таке, що команда, з якою ти щойно змагався, знімається з наступної гри. Є команди, що збираються буквально напередодні виступу. Вони іноді можуть тобі трохи попсувати нерви, подекуди “кусаються”, але хіба це серйозні суперники, у яких можна чомусь навчитися?

Кор:  Виходить, волейбол просто непопулярний серед можновладців? Немає серед них уболівальників, от і ігнорують потреби цього виду спорту?

ЄБ: Справа не у популярності. Той самий бізнесовий підхід. У Спорткомітеті, наприклад, питають, чи привезеш ти із зарубіжного турне залікове місце? Якщо так — отримуй гроші. А якщо ні — лови облизня. Тому, замість виховання власних зірок, купують легіонерів. І сміх і гріх: мій вихованець, черкащанин Костянтин Бакун, чемпіон України 2004 року — грає зараз за російську збірну, брав участь у Олімпіаді-2016. Киянин Андрій Дячков грає за французьку Монпельє. Дмитро Бабков із “Кримсоди” —  у Росії… Цей сумний перелік можна продовжувати і далі.

МЗ: Я впевнений, що відсутність цільових програм підтримки волейболу є головною причиною занепаду цього виду спорту. Не варто шукати винних серед гравців чи тренерів, що просто не можуть виживати на ті мізерні кошти, що їм пропонує — а часто-густо і не пропонує — держава і місцева влада. Адже тут як: маєш свого лобіста, скажімо, у міськраді — отримуєш пільги та кошти. Ні — впіймай облизня. Ми ж не хочемо золотих гір, але ж хоча б мінімум зараз — достойний зал і невеличке фінансування. Одеській волейбол поверне сторицею. Ще не пізно, поки ще не пішли звідси остаточно такі митці як Михальчук, Філіштинський, Пархоменко, Бородаєнко. Підуть вони — і на одеському волейболі можна ставити жирний хрест.

Кор: Тобто, пошук джерел фінансування клубу є питанням виживання цілого виду спорту?  

МЗ: Саме так. Сьогодні, як бачите, розраховувати на  меценатську допомогу не варто. Скажу лише, що на півсотні звернень президента обласної федерації до бізнесу надійшло лише два відгуки. У згаданому вже Житомірі пішли продуктивним шляхом: просто створили комунальне підприємство на базі команди “Житичі”. Базові потреби тамтешнього клубу задовольняються за рахунок місцевого бюджету. В Одесі волейболу доводиться конкурувати за підтримку із футболом, регбі, баскетболом тощо. Але, погодьтеся, і житомирський та одеський місцеві бюджети значно відрізняються. Завдяки створенню Одеської обласної федерації волейболу, шансів на підтримку з боку місцевих рад побільшало. Та й ризиків позбутися внаслідок рейдерства тієї невеличкої бази, що у нас на сьогодні є — поменшало. Отже, сподіваємося, що прийдешнього року таки штурмуватимемо Суперлігу.

Олександр Остапенко — президент Одеської обласної федерації волейболу. Депутат Одеської обласної ради (фракція БПП), представник Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини по півдню України, політик, викладач.

Кор: Олександре Анатолійовичу, чи може федерація найближчим часом сподіватися на бодай мінімальну підтримку з боку бізнесу та офіційних структур? Чи доведеться борсатися самотужки?

ОО: Насправді, декількох спонсорів ми вже знайшли: троє представників місцевого бізнесу погодилися допомогти відродженню одеського волейболу. Наступного року, сподіваюся, ми зможемо частково задовольнити поточні проблеми команди, створимо необхідну для її функціонування фінансову подушку. Переговори з Одеською міською радою теж дали свої наслідки: разом із Федерацію пляжного волейболу депутати погодилися підтримати і чоловічу команду Вищої ліги. Міська програма підтримки і розвитку спорту це неабиякий фундамент для наших планів. І, нарешті, серед своїх колег-депутатів Одеської обласної ради я знайшов моцну підтримку ідеї відродження волейбольної слави Одещини. Облрада надасть фінансування вже поточного року. З такою підтримкою вже можна реально замислюватися не лише про вихід до Суперліги, а і про створення жіночої команди. Сподіваюся, 2019 року ми започаткуємо і цей проект.

Кор: Чи не здається вам, що підтримка на загальнонаціональному рівні теж не була б зайвою?

ОО: Безумовно, держава має дбати про розвиток спорту у областях, бо з вихованців регіональних клубів виростають ті, хто згодом приносять спортивну славу країні. Їх не можна лишати на самоті із проблемами. Лише поточного року до інших країн виїхало 62 волейболісти — жахлива цифра! Втім, я особисто впевнений, що фінансові вливання з державного бюджету у будь-який вид спорту, як це робиться, наприклад, у Казахстані, неефективні. Вони завжди закінчуються тим, що клуби вербують за ці гроші легіонерів. Ми ж маємо на увазі розвиток саме вітчизняного спорту? Тим паче, претендувати сьогодні на якійсь шматок бюджету, що можна було б витратити на зміцнення оборони, на структурні реформи економіки, енергонезалежність — просто нечесно. Думаю, що правильним шляхом було б створити механізми державного заохочення меценатів до фінансування спорту. До цього мають докласти зусилля обидві гілки влади: і виконавча, і законодавча. Просто гатити гроші заради медалей у сучасному світі смішно і безглуздо. Тим паче, що місцеві бюджети, завдяки реформі децентралізації, значно багатші за державну скарбницю.

Кор: Отже, світло у кінці тунелю є, і тепер лише від вашої та ваших споборників послідовності та справжнього, а не показного бажання місцевих еліт залежить доля одеського волейболу?

ОО: Я проти таких пафосних формулювань. Федерація має забезпечити організаційну складову відродження цього виду спорту, знайти стабільні джерела фінансування та зробити усе можливе, щоби підтримка місцевої влади стала системною. Можновладці, своєю чергою, мають опікатися не лише фінансовою складовою. Вони повинні унеможливити будь-які спроби рейдерства майна спортивних шкіл та клубів —  такі спроби, на жаль, тривають і досі. Клуб — у найкоротші терміни сформувати склад і забезпечити стабільну гру, вихід до Суперліги і на міжнародні арени. Отже, невирішених завдань більше, ніж досягнень — попереду важка праця на результат. Втім, я впевнений, що вже невдовзі настане зоряний час одеського волейболу, а до спортивних секцій цього виду спорту, як колись, будуть стояти черги підлітків — майбутніх чемпіонів.

Розмовляв Володимир Саркісян

 

Поделиться в социальных сетях: