Насреддін у Мінську

Переговори між Олександром Лукашенком та Володимиром Путіним завершилися реверансами президента Білорусі у бік свого візаві. “Ми ніколи не набриднемо один одному”, — заявив Лукашенко під час брифінгу за підсумками зустрічі. Очільники країн, як кажуть російські офіційні джерела, зустрілися, щоби обговорити реальні кроки для об’єднання РФ та РБ у так звану союзну державу. Мовляв, час для створення єдиного уряду, центробанку, армії та поліцейських структур згідно сумнозвісного “Союзного договору” вже давно настав. Будь-які спроби Лукашенка перевести розмову у звичне для нього русло шантажу розворотом до Європи цього разу холодно ігнорувалися Кремлем. Навіть зазвичай інертний Дмитро Медведєв раптом прокинувся і відверто заявив, що зволікати з втіленням договору Росія більше не буде. Симптоматично, що про створення робочої групи з врегулювання спірних економічних питань “Союзної держави” він оголосив за кілька днів до переговорів. Саму ж групу в Росії інакше ніж “комісією з інтеграції” не називають. Отже, у Москві навіть про людське око не вдають, що думка Мінську з цього приводу чогось варта.

Майбутні історики назовуть вже згаданий договір 1999 року трагічною помилкою Олександра Лукашенка. Втім, не це було головним прорахунком президента Білорусі. Повна залежність країни від російського ринку була вибудована його власними руками. Соціалізм, яким так пишався Олександр Григорович, здатний так-сяк прогодувати білорусів лише завдяки гігантським фінансовим ін’єкціям Москви. Замість створення ринкової економіки, білоруський лідер рік за роком “вибивав” з РФ цінові та митні преференції, кредити тощо, шантажуючи свого кредитора блефом незалежності. Москва досі дозволяла йому грати у цю гру, заманюючи до пастки. Як у нечистій грі завжди підходить момент, коли штучне везіння новачка змінюється на порожній гаманець, так сьогодні і Білорусь просто не має нічого за душею, чим можна було б розрахуватися із Росією. Без 2 мільярдів доларів дотацій нафтопереробної промисловості та за умов ринкової ціни на сировину країні буквально не вистачить грошей на хліб і воду. Саме цього козирного туза з вправністю досвідченого шулера Кремль витяг з рукава і публічно поклав на стіл переговорів. Крити нема чим. Доводиться знімати останню сорочку.

Ачи, підписуючи у 1999 договір про “Союзну державу”, Лукашенко сподівався на те, що його формальна посада голови Вищої Державної Ради цього квазі-СРСР дозволить згодом зайняти місце старіючого Єльцина? Ачи молодому тоді антикорупціонеру просто імпонував мішурний блиск? Хтозна. Сьогодні очевидно лише одне: тактика очікування смерті або еміра, або ішака обернулася для самого білоруського Насреддіна крахом особистих амбіцій. Емір отримав плацдарм для залякування Європи і голову Ходжи у якості сувеніру. А для білорусів імітація політичного життя впродовж двадцяти років скінчилася втратою держави і переходом у розряд “малих народностей у великій слов’янскій родині”.

Така сама доля чекала і на Україну, ринок якої, хоча і значно більший за білоруський, був орієнтований на РФ. У 2013 Москва,  порушивши усі угоди, майже повністю заборонила імпорт української продукції харчової промисловості. Ціна на газ сягнула астрономічної величини у 400 доларів США за тисячу кубометрів, а у наступному році вже постмайданному урядові був виставлений рахунок за ціною 500 доларівза тисячу кубів. Втім, дії тодішнього уряду, спрямовані на звільнення від економічного зашморгу Росії, стали джокером, що неочікувано побив шахрайський козир.

Чи розміняв би Арсеній Яценюк власний політичний рейтинг на створення базису економічної незалежності України, якби не тодішня суспільна підтримка радикального курсу на розрив стосунків з РФ? Вочевидь, ні. Так само, як і інші очільники перехідної влади навесні 2014 навряд чи спромоглися продемонструвати готовність відчайдушно опиратися кремлівській навалі, якби суспільство вважало гаманець важливішим за свободу. І не генетична порядність наших державних діячів спонукала їх відмовитися від ролі російських намісників, а те, що самі вони — плоть від плоті української політичної нації. Саме політична нація врятувала Україну від сценарію поглинання імперією і рятуватиме й надалі. Якраз цієї найпотужнішої зброї бракує сучасній РБ, щоби дати відсіч безсоромному аншлюсу.

Відсутність у Білорусі політичної нації — головна і фатальна помилка Лукашенка, що коштуватиме кожному білорусу втрати ідентичності і батьківщини. Адже немає жодного сумніву, що “інтеграція” — лише сором’язливий евфемізм знищення. “Єдиний політичний, економічний, військовий, митний, валютний, юридичний, гуманітарний та культурний простір”, як записано у російсько-білоруському договорі, є нічим іншим, ніж сумнозвісним гітлерівським  “остаточним розв’язанням”.

Володимир Саркісян

Поделиться в социальных сетях: