Час припиняти дитячу гру у “багатополярний світ”

Кім Чен Ин побоюєтся залишати країну заради зустрічі з президентом США Дональдом Трампом. Лідери держав мають зустрітися на саміті у Сінгапурі 12 червня поточного року, пише південнокорейська “Чосон ільбо”. Видання нагадує, що будь-які зустрічі Кіма, а тим паче від’їзди, навіть просто зі столиці у провінцію, зазвичай проходять під завісою секретності. Уся інформація про його відсутність у державного керма стає доступною лише після завершення візитів. “Якщо у КНДР є якісь опозиційні до режиму Кіма угруповання, то вони отримають слушну нагоду для дії”, — цитує “Чосон ільбо” анонімне джерело з країни чучхе.  Зауважимо побіжно, що ні про яке скасування зустрічі з боку Трампа у матеріалі не йдеться.

Дійсно, північно-корейського диктатора вважають домосідом. З того моменту, як Кім Чен Ин успадкував батьківську владу, він виїжджав з країни лише двічі: цього року відвідав КНР заради неофіційної зустрічі з Сі Цзінпінем, та ще побував на демаркаційній лінії між обома Кореями, лише формально ступивши на землю південного сусіди у кільканадцяти метрах за колючим дротом. Однак ввижається, що Ин побоюється зовсім не заколотів. Які заколоти проти “блискучого товарища” (один з офіційних титулів молодого Кіма) можуть статися у країні, військові якої “клялися кривавими слізьми називати Кім Чен Ина нашим верховним головнокомандувачем, нашим лідером” ще за життя його батька? Адже не злякався Ин лише через два роки після вступу на посаду відсторонити та стратити другу за впливом особу країни — власного дядю, завідувача оргвідділом ЦК ТПК, генерала армії Чан Сон Тхека. І ніхто у країні ані пари з вуст!

Здається, побоювання Ина іншого походження — чи не влаштують йому пастки попри усі гарантії безпеки та міжнародний протокол? Вочевидь, сам “маршал” (ще один титул Кім Чен Ина) такої спокуси не витримав би і захопив впливового заручника. Бодай, не вперше. Тим паче, що зараз він почувається переможцем, бо щойно “безумовно, свою гру виграв. Він розв’язав власну стратегічну задачу, в нього є ядерний заряд, є ракета глобальної дальності до 13 тисяч кілометрів, яка може досягти будь-якої точки земної кулі… Він — грамотний абсолютно та зрілий вже політик”.

Цитата належить ще одному любителеві пошантажувати світ ядерною зброєю — Володимиру Путіну. Цей упир ще не дійшов кінцевої стадії параноїдального занепокоєння власною безпекою. Але, судячи з того, що навіть мінеральну воду він возить з собою на будь-які закордонні зустрічі, стрімко наближається до цієї фази. Втім, технологію захоплення заручників Путін теж опанував вже давно. І, здається, лише сподівання на додатковий зиск від Європи поки що убезпечують тамтешніх лідерів від долі Сенцова чи Кольченка. Це той самий зиск, що спонукає деяких очільників європейських держав ризикувати знайомством із Лефортівською в’язницею, а інших лобіювати кремлівські інтереси на шкоду ЄС.

Момент істини для Європи, по який ми говорили нещодавно, вже настав: Україна розпочала процедури арештів активів тих самих “Північних потоків”, що їхньою долею так переймається, зокрема, канцлерка Німеччини. Чи не ця подія є прихованим джерелом неприродного резонансу, що його набула успішна, але доволі рядова для спецслужб багатьох країн операція СБУ з запобігання вбивства журналіста Бабченка? Чи не ця ж подія змусила поважного Жана Клода Юнкера заявляти про необхідність “порозумітися з Росією”, підкріплюючи її аргументами, що викликають сміх навіть у обізнаних географії школярів. Важко повірити у те, що він не знає, що вказана ним у промові територія, що її нібито займає РФ, вільно вмістить увесь Євразійський та Південноамериканський континенти. А ще важче повірити у те, що голова Єврокомісії навіть не володіє інформацією про площу ЄС, схибивши більш ніж на мільйон квадратних кілометрів. Природніше повірити у те, що пан Юнкер ризикнув власним реноме заради просування тези “замирення” на догоду Кремлеві.

Хотілося б, щоби політики Європейського Союзу, замість схильності до ризику, нарешті продемонстрували справжню мужність і першими припинили цю дитячу гру у “багатополярний світ” з Путіним у ролі буцімто повноцінного гравця. Чим раніше вони це зроблять, тим менше шансів запобігти катастрофічному для ЄС сценарію розпаду та навіть створення на його теренах чогось подібного до сумнозвісного “Варшавського договору”. Нагодувати російського сатрапа Україною аж ніяк не вийде: апетити Путіна простягаються значно далі. Та й сама Україна сьогодні вже не згодна з роллю агнця на заклання і вже не по зубах агресору, міць якого спливає на очах. У пошуках додаткових ресурсів Путін обов’язково позирне на багатий Захід, що так довго демонстрував власну нездатність чинити опір гвалтівнику міжнародної безпеки. І хтозна, чим скінчиться у цьому випадку бій “стальных машин, где дышит интеграл, с монгольской дикою ордою”? Особливо, якщо Україна залишиться осторонь цієї битви.

Володимир Саркісян

Поделиться в социальных сетях: