Час назвати убивцю убивцею

Уряд Башара Асада офіційно дав дозвіл сирійським військовим вжити хімічну зброю проти непідконтрольного Ідлібу. Про це “Уолл Стріт Джорнел” сповістило джерело у військовій розвідці США. Питання використання сирійським режимом зброї масового ураження проти мирного населення декілька днів тому знов обговорювалося на Радбезі ООН. І знову безрезультатно. Російська Федерація вчергове заблокувала будь-які спроби досягти бодай формального засудження дій Асада. Рада безпеки ООН давно перетворилася на клуб говорунів, що навіть не дуже намагаються бодай про людське око виглядати спроможними вирішувати питання війни та миру. Та якби вони і прагнули б, навіть теоретично домовитися про припинення бомбардувань притулків біженців у Сирії, чи миротворчої місії на Донбасі цей Радбез шансів не має. Адже ні для кого не є секретом те, що кремлівський режим — привідна пружина і сторона обох війн. Втім, сказати це Путіну прямо в очі не наважився досі ніхто у світі, крім, звісно, Петра Порошенка.

Назвати убивцю убивцею бракує сили в пупі навіть Дональдові Трампу, що почувається впевненіше, попри усі прогнози, ніж його європейські колеги. Насправді, імпічмент загрожує Трампові менше, ніж вотум недовіри — Ангелі Меркель чи навіть відставка — Терезі Мей. І у цьому вони винні самі. Відмовившись від ясної політики протистояння уламку імперії зла, вони загнали самі себе у цугцванг. Здача Кремлю зараз означатиме для них зраду державних інтересів і європейських моральних принципів. “Нові демократії” не сприймуть такого рішення, і створення нової “вісі” у Східній Європі перетвориться з теоретичних міркувань політологів на реальність сьогодення. І хтозна, чим скінчиться цей процес для “старих демократій” — ачи лише втратою ринків, ачи черговим похороном мрії про домінування на континенті?

З іншого боку, суспільна думка Німеччини, Великої Британії, Франції не на боці їхніх очільників. Чого вартий хоча б Стінг, що їде на гастролі до країни, яка двічі здійснила акт агресії проти його батьківщини? Уряд Великої Британії офіційно звинуватив російських шпигунів у хімічній атаці на території Сполученого Королевства, під час якої постраждали також і співгромадяни Стінга. Але той вважає за краще (певно, за фінансово вигідніше) розважати агресора і паплюжити вітчизняні силові структури. І таких як Стінг — в Європі чимало.

Толерування політичної корупції, лівацтва, що щедро фінансуються тією ж Росією, підміна реального громадянського суспільства грантожерством, підміна чесної журналістики пулітцерівщиною  — це не про Україну, як хтось міг би подумати. Це про Європу. Тамтешня політична еліта сама виплекала і “Національний фронт” у Франції, і німецьку “AFD”, і угорський “Йоббік”, і італійську “Лігу Півночі”, низку інших, не менш небезпечних для демократії партій, що їх намагаються мавпувати в Україні, до речі, дедалі безуспішніше. Вже сьогодні ці керовані Москвою рухи не лише мають вагомий вплив на політичне життя ЄС, а й розширюють його і невдовзі отримають усі шанси визначати політику Європи.

Кремль не лише нишком користується слабкістю міжнародних інститутів, а відверто і публічно глузує з них. Рада безпеки ООН мовчки ковтає хамські “в глаза мне смотри” представника РФ і більше не наважується називати російське керівництво, як і належить йому, режимом. ПАРЄ утримується від найменших спроб засудити чи то протиправні вироки українським політв’язням, чи то брутальне побиття демонстрантів у Москві. Натомість, Генсек РЄ Турбйорн Ягланд вкотре пропонує повернути російську делегацію до Парламентської Асамблеї. На вчорашній конференції Бюро по демократичним інститутам та правам людини ОБСЄ був заборонений виступ так званих “кримських журналістів” — співпрацюючих з окупаційною владою пропагандистів. Але ж хтось реєстрував їх на цьому форумі! Хтось включив їхні доповіді до порядку денного, чи безпосередньо, за грубі гроші Кремля, чи опосередковано, через лобізм підконтрольних Москві політиків. Ввижається, що усі заяви урядів Франції та Німеччини про готовність завдати ударів по асадівським силам у випадку нової хімічної атаки залишаться лише заявами, як і безліч попередніх “стурбованостей”. Усі ці тривожні дзвіночки можуть невдовзі перетворитися на похоронний дзвін для Європейського Союзу. Врятувати Європу могла б, як не дивно, воююча Україна. Чесна популяризація тамтешніми політиками українських досягнень могла б завдати дошкульного удару іміджу РФ і скомпрометувати проросійські рухи в очах виборців. На жаль, вони вважають за краще святенницькі мимрити про нібито виключну корумпованість України, відвертаючи увагу від корумпованості власних еліт. Європейські політики досі сприймають Україну як якусь буферну зону, а не у якості форпосту континентальної безпеки. А даремно.

За чотири роки українці здебільшого навчилися відрізняти провокаторів від патріотів, популістів від державників. Наше суспільство набуло імунітета до ворожої інформаційної зброї. Ми, звісно, недужаємо тим самим, хіба що не заганяємо хворобу всередину і не намагаємося приховати смердючі виразки під глазетовим одягом безгрішності. Ми усвідомили, що хворі,  і, здається, вже одужаємо потроху. За підтримки Європи, чи без неї, Україна все одне переможе приречену путінську диктатуру — і на ідеологічному фронті, і у прямому протистоянні. Це вже ясно. Але від того, хто опиниться у ролі гробарів імперії, а хто у ролі плакальників, залежить вигляд майбутньої Європи, її центри впливу. Про це варто замислитися європейським лідерам, поки ще за них не почали думати інші.

Володимир Саркісян

Поделиться в социальных сетях: